Лебедина зграя



Категории Василь Земляк ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Старенький, многогрiшний, та в чомусь, проте, i немеркнучий Вавилон, у якому живе герой-оповiдач, нiчого, крiм назви, не має спiльного з Вавилоном месопотамським. Височить вiн над рiчкою Чебрецем — маленькою притокою Пiвденного Бугу. Навколо сумно синiють чебрецi — непоказнi квiточки, далi розкинулися ясеновi, берестовi, черемховi гаï. Вавилон розташований на кiлькох горбах, що немовби вiчно ворогують мiж собою. У Вавилонi живуть два Фабiяни — цап i чоловiк, вiдомий тутешнiй трунар та мудрець. За метрикою вiн Левко Хоробрий, а походженням нiбито з мудрецiв вавилонських, хоч i не має на те якихось незаперечних доказiв. За свiдченням цього ревнивого знавця рiдноï iсторiï, колись Вавилон був двоярусним городом, оточеним валами, рештки яких збереглися й донинi, мав двi вежi, а в центрi стояв Сонячний камiнь, як у древнiх iнкiв, по ньому вiдлiчували час. Населений був напiвмiфiчними таврами, потiм ïх витiснили чужинцi. Але Фабiян не вiрить, щоб цiлий народ мiг щезнути безслiдно, тому припускає, що обернувся вiн на якийсь iнший i ще озветься. А тим часом Вавилон розвiяв свою колишню велич, похитнувся i збарахлiв. Лишень стожильний люд вавiлонський, у якому здавна змiшувалася кров далеких i близьких народiв, залишився собою й не остудив душi своєï до рiдного Вавiлона, так нiби час не заподiяв йому жодноï шкоди. I якщо на знаменитих глинських ярмарках питали, звiдки такi гарнi конi, чи воли, чи й парубки, то вiдповiдали на те з почуттям власноï переваги: Ми — вавiлонськi, — нiби й справдi добродiй приïхав поярмаркувати хтозна з якоï давнини... Такий Вавилон. То спалить себе, то забундючиться, засяє цинковими дахами; то заведе волiв круторогих, то перейде на маленьких, витривалих монгольських коненят; то забурує вiтряками, то ледь не старцює. Але при цьому жоден жебрак не признається, що вiн вавилонський. Нагадує вiн лебедину зграю, що летить додому, долаючи кругосвiтню втому. I хоч людям прекрасне завше буде здаватись незвичним, та, як твердить тутешнiй фiлософ, у годину випробувань вони й самi чимось схожi на лебедину зграю в дорозi. Чи, бува, не отим своïм пiдсвiдомим прагненням до якогось, справдi незбагненно високого, тим-то й не завше осмисленого до кiнця?.. Частина перша Нiбито з деяких пiр тi вавилонськi дiвчата, що безнадiйно засиджувалися в дiвках, знаходили собi чоловiкiв на гойдалцi. Цей винахiд належав Орфею Кожушному, агентовi з розповсюдження нiмецьких швейних машинок Зiнгер. Увесь вiк провiв чоловiк у мандрах, так i не навчившись торгувати, тому нiчого не мiг дати в придане своïм вродливим дiвчатам. Через те вдався до хитрощiв — зробив на своєму подвiр'ï гойдалку, на яку стали вчащати парубки. Та й розiбрали одну по однiй дiвчат. Довше за iнших Зiнгерок вигойдувалася над урвищем Мальва — з усiма, хто полюбляв це романтичне мiсце i урвища пiд ним не страхався, аж поки не вигойдала собi дядька героя-оповiдача Андрiяна, високого, чубатого i майже безпорадно доброго. Дядько був уже немолодий, посивiв у нiмецькому полонi, не звернув уваги на плiтки щодо дiвчини, привiв до хати. Волохи (так звався рiд героя-оповiдача) поплакали, покричали та й вiддiлили молодим хатину. Андрiян любив Мальву без пам'ятi, ходив iз нею по-європейському, пiд ручку. Був майстром на всi руки: чинбарював, столярував, пiчникував, а найбiльше славився копанням криниць. Умiв визначати, де є вода. Якось застудився, копаючи у глибинi, й захворiв на сухоти. Мальву вiдправив до батькiв, щоб не вчепилася хвороба, а малий герой-оповiдач носив йому ïсти, слухав, як хворому читав книжки Фабiян. Ще вiдвiдував iнколи Андрiяна пiвторарукий Клим Синиця, комунар iз Семивод, привозив гостинцi — то меду, то сиру. Клим знайшов тут, у Вавилонi, обраницю серця, мовчазну красуню Рузю. Але батьки вiддали ïï за нелюбого, старшого чоловiка Петра Джуру. Той швидко звiв зi свiту Рузиних батькiв, продав майно i виписав з Америки трактора. Рузя замкнулася в собi, казали, що стала несповна розуму. Незабаром Андрiяна не стало. Клим Синиця народився у багатолюдному Козовi, що славився своïми ярмарками. Його батько торгував червоною глиною, яку добував неподалiк. Прилучив i сина до цього, але ïх ледь не арештували, вгледiвши революцiйне бунтарство в червоному кольорi ïхньоï глини, якою були пiдведенi всi хати. Клима взяли до Першоï Кiнноï, потiм вiн став головою комуни, що розташувалася в помiщицькому маєтку. Крутився, щоб якось пiдняти збанкрутiле господарство. Послав одного хлопця, Володю Яворського, мiсцевого поета, на курси сироварiв. I тепер ïхнiй сир славився на всю ярмарку. Мальва Кожушна стала приïздити в комуну. Там зустрiла поета, й вони закохалися, а колишнiй ïï коханець Данько Соколюк шаленiв од ревнощiв. У ньому прокинулася злiсть i на саму комуну. Данько — старший, працює в полi, по господарству. Лук'ян — молодший, порається в хатi, готує ïсти i навiть вишиває. ïхнього батька задушили в глинищах, сподiваючись дiзнатися, де вiн заховав скарб, який знайшов у панському маєтку. Лише мати знала, що схований вiн пiд грушею, i сказала це синовi перед смертю. Брати викопали скриню, а там виявилася колекцiя зброï. Сусiд Явтушок пiдгледiв це i заявив до сiльради. Вiн ненавидiв Соколюкiв, бо мав пiдозру, що половина дiтей — не його, дуже вже на нього не схожi. Хлопцiв заарештували, потримали в Глинську, а тодi, розiбравшись, вiдпустили. Доведений до вiдчаю мiзерними заробiтками, Левко вирiшив купити одного на всю округу цапа, щоб мати легкий прибуток. Оскiльки тварину звали Фабiян, то прiзвисько прилiпилося й до господаря. Фабiян-цап був гордим, вiльнолюбивим, любив ходити на чолi череди овець, вiдводив хазяïна пiсля вечiрки додому, часто йому доводилося самостiйно добувати собi харч, за що нерiдко бував битий. Мав розкiшнi бороду й роги, без нього не обходилися жоднi збори та свята. Братам Соколюкам не вистачало в домi жiночих рук, тому запросили сироту, громадську чередничку Даринку, i вона стала з радiстю порядкувати в господi. Коли Данько пiшов до Мальви, то застав уже там поета з комуни. Одного разу, коли жiнка проводжала свого Володю, з яру пролунав пострiл. Хлопця тяжко поранили, i вiн незабаром помер у лiкарнi. А Мальва вiдчула, що стане матiр'ю. Комуна послала ïï на курси сироварiв на рiк у Кострому. Стали шукати вбивцю. Сторож вiтряка Тихiн побачив, що це був його хазяïн, хуторянин Бубела. Сказав про це бабi Отченашцi. Уранцi сторожа знайшли повiшеним у вiтряку. Зiбрали всiх пiдозрюваних й вiдвезли до Глинська на слiдство. Поки чекали, мiж ними зав'язалася жорстока бiйка. Найбiльша пiдозра впала на Бубелу, i його заарештували. Частина друга Уночi посильний сiльради Савка Чибiс, якого вважали напiвбожевiльним за його часто недоречний, дурнуватий смiх, скликав хазяïв Вавилона. Серед iнших були й брати Соколюки та ïхнiй сусiд Явтушок Голий. Кожному з куркулiв присудили величезний податок, а Соколюкам вказали, що вони тримають наймичку. Тi заперечили, тодi ïх примусили записати третину майна на Даринку. Явтух, який написав заяву на сусiдiв, був дуже розгнiваний i збентежений, що йому не призначений податок — так хотiлося бути за багатиря. Для того щоб заплатити податок, деяким хуторянам, крамарям, ремiсникам треба було б усе спродати. Багато хто з них так i зробив, та втiк подалi, бо говорили вже й про колгоспи, в якi все треба було вiддати i працювати спiльно, невiдомо що за це отримуючи. У сiльрадi був детальний опис майна кожного заможного вавилонянина, складений Бонiфацiєм Лясотою, секретарем сiльради. Бонiфацiй занiс туди навiть Фабiяна, наголошуючи на тому, що той має великий прибуток вiд свого цапа. Незабаром Бонiфацiя знайшли вдома в повiтцi повiшеним. Бубела гадав, що став жити тодi, як став власником хутiрця. I завдячував цьому багатiй дiвчинi Теклi, з якою одружився (вона померла при перших пологах) та Столипiну, на поховання якого ïздив до Києва. Там пригледiв собi красуню-монашку Парфену й умовив ïï ïхати з ним. Дiтей у них не було. Хазяï почали в них збиратися i домовилися, що на Йордань влаштують бунт i пiдуть на Глинськ, бо влада задушить ïх зовсiм. За скнарою Бонiфацiєм мало хто й плакав, окрiм дружини Зосi. Той написав заяву в райпартком навiть на Клима Синицю, який нiбито виявив м'якiсть у боротьбi з куркулями й обкладеннi ïх податками. Завiдуючий органiзацiйним вiддiлом Рубан, чоловiк рiшучий, запальний, але справедливий, перевiрив дiï уповноваженого Синицi й визнав ïх правильними. Його до зборiв призначили головою сiльради замiсть Панька Кабанни'ка (вiн колов кабанiв у Вави-лонi), на якого написав заяву все той же секретар Бонiфацiй. Рубан органiзував СОЗ (спiльне господарство), призначив на його чолi Петра Джуру, у якого був трактор, вважаючи, що за такими людьми — майбутнє. Зося приносила вечерю Фабiяну, там познайомилася з Рубаном, вони одне одному сподобалися. Якось Рубана i Фабiяна захопили незадоволенi хуторяни, повели до сiльради й хотiли розправитися. По дорозi спочатку втiк невiдлучний цап Фабiян, за ним сам Фабiян. У найнапруженiший момент з'явився Джура на тракторi й розiгнав натовп. Однiєï зимовоï ночi, ïдучи з ярмарку, помер у дорозi Бубела. Пар-фена запросила на господарство Данила Соколюка, з яким зналася, коли вiн був ще юнаком. Уранцi на Водохреще на ставу зiбрався народ бiля пофарбованого буряковим квасом хреста з криги. Чекали священика, але замiсть нього привели зв'язаного Рубана, поставили на хрест i намiрилися стрiляти. Фабiян сказав, що хай i його стрiляють. Привели й Мальву. Вийшов на розстрiл i цап Фабiян, чим розсмiшив натовп. Раптом хтось крикнув, що треба туди й Джуру, щоб вашим i нашим. Петро розгубився, кинувся бiгти, але його тут же наздогнала куля. Дехто iз селян не витримав, став перед Рубаном, сказав, щоб не пролизали кров. Зчинилася сварка, бiйка, втрутилися жiнки, розмиряючи чоловiкiв макiтерками з кутею. Явтух теж десь узяв зброю, хоч i не заряджену, бiгав, не знаючи, до кого пристати. Савка привiв пiдмогу. Наступного дня всiх заколотникiв забрали. З дороги втiк лише Данько Соколюк. На Бубелин хутiр звели всю худобу висланих. Але виявилося, що там немає для них достатньо води; вiвцi панiкували за господарями, собаки люто не допускали чужих до хазяйства. Прийшли новi трактори, й Даринку послали на курси, бо вона цiкавилася технiкою. Ру-бан повнiстю вiддав себе справам колгоспу. До голови райпарткому Теслi приïхали в складi бригади по заготiвлi хлiба дружина Iванна Iванiвна. Була вона непiдкупна й невблаганна. Буксирники ходили з величезними сталевими щупами й протискали ними землю, навiть скринi, шукали сховане зерно. У Теслi в Лебединi батько виявився одноосiбником. Син поïхав розбиратися, але батька вже розкуркулили й вислали. Тесля залишився й очолив там колгосп. Явтушок утiк з дороги, пiшки прийшов аж з-пiд Харкова. Повернувся таємно додому, змайстрував возика i сказав Прiсi, що вони виïжджають за 35 км до Зелених Млинiв, де живуть його родичi — лемки. Там, говорив Явтух, зберегли i свободу, i традицiï, платять податок та живуть собi вiльно. Люблять музику, гру на кларнетi, тому запрошують батька героя-оповiдача. Батько не захотiв, зате послав самого оповiдача, щоб той пiдлiкувався, попив молочка. I передав свiй кларнет. Довго мандрувала Явтухова валка з купою дiтей. Добивалися проти вiтрiв, оглядали поля, вiтряки. Серце стискалось вiд розлуки. Коли прийшли до Зелених Млинiв, виявилося, що там теж уже колгосп, родичiв Явтухових забрано. Самого Явтуха теж арештували наступного дня й вислали. Прiся побула з дiтьми у родичiв оповiдача та й вирiшила повернутися додому, хоч скрiзь ïï запрошували зостатися, давали вiльну хату. Коли вкотився вiзок на рiдне подвiр'я, дiти качалися по травi, радiли, а Iвасик заграв на кларнетi. Того самого дня прийшов i Явтух, його вiдпустили, бо було якесь роз'яснення щодо середняка. Герой-оповiдач говорить: Земле! Ти народжуєш нас неначе для того, щоб ми звiряли тобi своє горде серце. Ми нiкуди не можемо подiтися вiд тебе, як од власноï долi, i хоч куди б заносили нас урагани часу, але як тiльки вони вщухають i починають ледь виднiтися твоï обрiï, то ми знову прагнемо до тих мiсць, де вперше побачили тебе з колисковоï висi... Тож лишень тобi дано повертати лебединi зграï з далеких свiтiв — хто не чув, як стривожено вони ячать, шукаючи тебе в чорних туманах, хто не бачив, як ïхнi безстрашнi ватажки розбиваються вночi об незнанi скелi, аби iншi жили й могли долетiти до тебе, той нiколи до кiнця не збагне, що в людях житимуть тi самi закони землi обiтованоï...

Висновки Роман В. Земляка Лебедина зграя — це новiтнiй бурлеск, вияв опозицiï до обов'язкового на той час дотримання вимог соцiалiстичного реалiзму. Традицiйний змiст поданий у модернiй формi, де поєднуються реальне життя, художня умовнiсть, символiзм образiв (лебедина зграя, гойдалка, Вавилон, цап), гротеск та iронiя. Перед читачами постає цiла галерея образiв селян-трудiвникiв, хуторян, тисячолiтнiми узами прив'язаних до землi, до худоби, фiлософiв i недалеких людей, вiдданих громадi, iдеï та безпринципних зрадникiв, заздрiсникiв. Украïнський народ подається у всьому своєму багатоголоссi, в переплетiннi доль. Але переважну бiльшiсть ïх єднає любов до рiдноï землi, до свого Вавилона.

Метки Лебедина зграя, ВАСИЛЬ ЗЕМЛЯК, Стислий виклад твору, Скорочено, Уривки, УКРАÏНСЬКА ХИМЕРНА ПРОЗА, твiр, стислий, короткий, скорочено, уривки, основна, думка, переказ
Лебедина зграя